Круп'є, командир танка 3-ї штурмової бригади
Ми всі по-різному відчуваємо кожен день війни, відколи 24 лютого 2022 року росія напала на Україну. Підло й жорстоко, вбиваючи та знищуючи, ворог не зміг зломити нашу віру в свій народ, нашу країну та перемогу України в цій несправедливій війні. Україна стоїть. Наші земляки поділилися своїми думками, що для них означав тисячний день повномасштабної війни.
Круп’є, командир танка 3-ї окремої штурмової бригади, 42 роки: «День, на який ніхто не розраховував»
Круп’є має вищу освіту, менеджер, закінчив Ніжинський агротехнічний інститут. Працював у різних сферах за кордоном і в Києві. Проте ніколи не думав, що стане військовим, тим паче, що доведеться воювати. А нині вже планує й після війни продовжити службу в ЗСУ. Каже, після того, що ворог почав творити на нашій землі з початку повномасштабної війни, не зміг залишатися осторонь. У вересні 2022-го став до війська.
— Служу у 3-й штурмовій і пишаюся цим, бо тут цінують кожного солдата, тут командири на своїх місцях, і кожна людина, котра сюди потрапляє, відчуває себе потрібною й захищеною, — запевняє воїн. — Що для мене тисячний день війни? День, на який ніхто не розраховував.
Чи в лютому 2022-го вірив хтось у те, що Україна зможе протистояти такому великому й потужному противнику, другій армії світу? Навряд. А ми стоїмо, тримаємо рубежі, хоч це й непросто. А що змогла російська армія з її величезним потенціалом і значною перевагою у техніці, боєприпасах і людях? Тому тисячний день війни – це привід для нас пишатися Збройними Силами України та українцями. Ми вистоїмо, обов’язково.
Віськовослужбовець на псевдо Бармен, 29 років: «Один довгий день»
Бармен має дві вищі освіти. Закінчив Чернігівський політехнічний університет і Сумську військову академію сухопутних військ. Працював у міжнародній компанії, побував у багатьох країнах світу. Тривалий час мав багато хобі, пов’язаних із мілітарі, зокрема, альпінізм, різні види стрільби тощо.
Військовослужбовець на псевдо БарменАвтор: надане військовим
Коли почалася російсько-українська війна у 2014 році, батьки не підтримали його, тоді 19-річного, у бажанні піти воювати. За рік хлопець долучився до руху опору. Пізніше пройшов безліч вишколів, тренінгів, курсів. І коли розпочалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, добровільно став на захист України. Думки батьків уже ніхто не питав.
— Для мене війна – це один довгий день. Хоч перший, хоч тисячний. За два роки повномасштабної втратив стількох друзів, що вже навіть не плачу. Страшно, що гинуть цивільні, що багато руйнувань у країні. Але в майбутнє дивлюся з вірою. Мрію повернутися до цивільного життя й своєї роботи, налагоджувати зв’язки з міжнародними партнерами. Мрію про сім’ю та дітей. І обов’язково заведу двох собак.
Альона, дружина військового, мама сина-військовослужбовця, 49 років: «Пишаюся своїми захисниками»
На долю Альони випало чекати й проводжати. Спочатку чоловіка, а тепер і сина. У 2014-му став на захист Батьківщини чоловік, брав участь у бойових діях на сході нашої країни у 2015 і 2016 роках. З першого дня повномасштабного вторгнення росіян добровольцем пішов син, а в квітні 2022-го мобілізували чоловіка.
Альона, що чекає з війни сина та чоловікаАвтор: Наталії Рубей
— Це важко, — каже жінка. — Переживаю за обох і обома пишаюся. Особливо сином. Розумієте, він тепер не просто мій син — дорослий чоловік, який здатен ухвалювати такі серйозні рішення. Я вірю лише в найкраще! Україна обов’язково переможе й почне відроджуватися, і народжуватимуться діти. Дуже хочу чотирьох онуків, і вже сказала про це синові.
Андрій і Олена Тураси, колишні військовополонені: «Ми повинні їх повернути, кожного»
Доля звела їх у 36-й окремій бригаді морської піхоти. Він – офіцер, начальник озброєння, вона – бойова медикиня, які згодом стали сім’єю. З початку повномасштабної війни виконували бойові завдання на «Азовмаші» у Маріуполі.
У полон потрапили разом 14 квітня 2022 року, коли спробували вийти з Маріуполя невеликою групою. Олену обміняли за два тижні, 28 квітня. Андрій же чекав обміну майже два з половиною роки. За цей час у нього народився син, а Олена не припиняла боротися за звільнення свого чоловіка та інших військовополонених-побратимів.
Андрій та Олена Тураси, котрі повернулися з російського полонуАвтор: Наталія Рубей
Андрій повернувся додому 14 вересня цьогоріч. Йому — 31, їй — 29, а позаду стільки всього пережитого, яке відлунюватиме ще довго.
— 1000 днів війни. Проста статистика, цифри, звичайний день: хтось на позиції, хтось у полоні, хтось…., — говорить Андрій. — Для нас це можливість уголос заявити про тих, хто залишається в російських катівнях.
— Уже незабаром, 6 січня 2025-го – 1000 днів, відколи в полоні наші хлопці -морпіхи, — додає Олена. – Плануємо масштабні акції з рідними наших побратимів і громадськими організаціями, щоб нагадати суспільству й світу про те, які страждання приймають наші полонені в російських тюрмах. Ми повинні якнайшвидше їх повернути, кожного.
