Авторка: Альона КОРЖИК. «Український тиждень»
Майське виникло на мапі України 1924 року – так пише Вікіпедія. Старожили розповідають, що після Другої світової Майське було майже спустошене: люди, що лишилися, переважно жінки з дітьми й старенькі, жили за селом у полі, у кількох землянках. І поступово після перемоги над нацистами мешканці поверталися в село, відбудовували свої хати й зводили нові оселі, гуртувалися навколо колгоспу.
Спорожнілі оселі бережуть пам'ять
Свою першу Незалежність у житті 33 роки тому я зустріла саме тут, бо в Майському на той час жили мої батьки.
Тоді, три десятиліття тому, Майське було маленьким й налічувало приблизно 100 жилих будинків і хат. Сьогодні їх лишається ще менше – 40 будинків, де постійно живуть, п’ять дачних хат, куди люди приїжджають на теплий сезон щось виростити на своїй землі й відпочити від метушливих і тривожних міст. Також 16 будинків пустують, але в них можна жити – ще міцні, добротні.
На кожній вулиці села є хати, де вже ніколи не зазвучать людські кроки й голоси. Покинуті, уже захоплені плющами й дикими виноградами дерев’яні хати з вікнами-пустками, обваленими балками й дахами.
Ці спорожнілі оселі вперто бережуть пам’ять про теплі печі, людську метушню й бджолині вулики, але сплять тими снами, від яких не буде пробудження. Уже повмирали ті, хто їх будував і наповнював життям, а тепер вмирають і вони.
Усього в селі зараз до 100 мешканців, з них – 11 дітей
Школу й садок, які були в сусідньому більшому селі Ліски, уже закрили: садочок – дуже давно, від нього залишилися лиш оповиті зеленню руїни, школу – із цього року. Тепер дітей возять у райцентр – Мену.
Безпосередньо в Майському й найближчих селах веде свою діяльність фірма «Авангард», де працює частина людей. Зокрема, у селі є зерносклад і тракторний стан підприємства. Інші мешканці їздять на роботу в Мену, працюють у соціальній сфері, живуть зі своїх господарств.
Але всіх тут годують праця на землі й домашнє господарство – без цього люди в селі не уявляють свого життя. У кожному дворі – якась худоба: корови, кози, свині, різна птиця.
Рогаті годувальниці
Тримати корову – це в Майському святе. Хоча нині велика рогата худоба не на кожному обійсті: хтось уже заслабкий і застарий для утримання корови, хтось відмовився з інших причин. Усе ж поголів’я худоби з 11 рогатих годувальниць у селі зберігається.
Пасовище, що поруч із селом, уже кілька років як обгородили «штучним пастухом» – дротом, до якого підвели низький заряд струму. Пастися місця вдосталь. Тут, біля «пастуха», місце чергового. Сьогодні це – дядько Олег, місцевий житель. Колись, у часи мого життя в селі, ми були сусідами, дружили з його дітьми.
– Упізнав би, хоч скільки не бачив би! – каже.
А не бачилися ми дійсно дуже багато років. Та тут час ніби зникає: і я знов п’ятирічне дівча, і пахне молоком та хвоєю, сіном і нагрітими сонцем травами. Говоримо про сільчан, про дітей і стареньких, про долі тих, кого я знала малими, а нині всі вже давно дорослі. Хтось тут же й осів, інші розлетілися містами та країнами, а когось уже й немає на світі.
Підходять люди – тут місце не тільки чергового рогатих годувальниць, а й привал для перекурити-погомоніти
Біжать зустрічати своїх плямистих підопічних дівчатка-підлітки. Ростуть вільними, хазяйновитими, не прикутими, як їхні сучасні міські ровесники, до екранів гаджетів – тут у них і без телефонів справ удосталь.
Бабуся Галя, худенька, мов стеблинка, у свої за 80 жваво чимчикує з відерцем по аличу, що росте неподалік. Поки решта спілкується, встигає наповнити запашними плодами-кульками свою тару й іде назад до обійстя, до свого діда.
Що саджають-сіють на городах
За хатами розкинулися городи й садки, які на рік до наступного врожаю забезпечать і господарів, і тварин усіма потрібними рослинами, овочами-фруктами. Головне тут – плантації картоплі, без якої на Чернігівщині ніяк та яку навіть сьогодні, як і в давні часи, у деяких родинах збирають з допомогою коней. Але в основному всі процеси вже осучаснені й максимально автоматизовані. От тільки вибирати бульбу, як не крути, доводиться вручну.
– Копаємо картоплю ми завжди кількома родинами, з друзями, сусідами, допомагаємо одне одному, – розповідає жителька Майського Людмила Чичкан. – Ми цього року садили 11 соток – 22 рядки. Викопали гуртом за два дні.
Бабуся Лідія пишається своїми трудами: заготівля сушки – її обов’язок. Та хіба ж тільки це? Як треба, то й на велосипеда скочить і поїде корову додому з пасовиська заганяти. Тут старіти часу немає
Місцеві жителі розповідають, що зараз саджають картоплі значно менше, ніж раніше. Були часи, коли в село приїжджала машина з різними товарами й на них можна було обміняти картоплю. Наразі вирощують для себе й на продаж. Новий урожай картоплі (2024 року) сьогодні купують по селу машинами за ціною 12–16 гривень за кілограм.
Та не картоплею єдиною живуть городи в Майському. Тягнуться до синього неба золоті стрункі ряди кукурудзи. Налиті сонцем помідори й перці виблискують глянцевими боками. Кабачки-гарбузи вигріваються під лапатим розлогим листям, достигає інша городина. Гнуться від яблук і груш сади, пахнуть кисло-солодким достиглі сливи. І серед цього всього – люди, які весь час у роботі. Хоч іноді здається, що їм ніколи вгору глянути, вони все ж устигають і жити.
Старожили линуть на небеса
Місцевий культурний осередок – сільський Будинок культури. Господиня тут – Людмила Петрівна Чичкан, завідувачка Майської філії Менського будинку культури, корінна мешканка Майського. Саме вона берегиня місцевої історії та культури, відповідальна за організацію всіх маленьких святкових традиційних заходів.
Говоримо з пані Людмилою не тільки про картоплю, а й про все, чим живе й дихає сьогоднішнє Майське.
Сільський Будинок культури
– Найбільше нам усім болить, як і всій Україні, відомо що – війна. Але шкода нам і наших хат, яких пустіє дедалі більше на вулицях Майського. Ось подивіться на цю, наприклад, – показує на занедбану будівлю прямісінько навпроти сільського клубу. – Це одна з хат моєї родини в селі. Дерев’яна, автентична. Зробити б тут музей села! Давно плекаю цю ідею. Старожили линуть на небеса, зостаються їхні речі, світлини, історії – усе це могло б знайти другий дім ось у такому музеї. Хата ще цілком хороша насправді, балки даху тільки завалилися. І можливо, наші місцеві чоловіки самі могли б усе відремонтувати – були б гроші й підтримка з боку держави. Але часи сьогодні важкі, не до музеїв у маленьких селах.
І, попри все, у клубі часто лунають дзвінкі дитячі голоси, співають пісні, влаштовують чаювання, вдягають неймовірні українські хустки, роблять ляльки-мотанки, водять хороводи, зберігають фотографії, вишиті рушники й багато іншого цікавого краму. Одразу за клубом пахнуть смолою, гіркувато-терпкою хвоєю сосни, а від них стікає вниз зеленою хвилею вже знайоме нам пасовисько.
Бабусі й дідусі
Удома на бабусю Галю з відерцем аличі чекає біля паркану її дід Мишко. Галина й Михайло Козли народилися в Майському: він – 1938-го, вона – 1939-го. Росли на сусідніх вулицях, а потім так і пішли однією стежкою-долею.
Сам у своїй хаті господарює найстарший мешканець майського Василь Пименович Калюжний. У 2023 році довгожитель зустрів 90-річний ювілей, цього вересня розміняв десятий десяток. Щоб про нього писали, відмовляється. Що ж, має повне право оберігати свою тишу. Старожилів стає все менше: час – невблаганна й плинна субстанція. Тому їх тут поважають, бережуть, вітають зі святами, допомагають у всьому.
Алича цього року вродила. Бабуся Галя
А ще коли я мала бігала вулицями Майського, майже на кожній лавці біля кожного двору сиділа якась срібноволоса бабуся в хустині. Нікуди не поспішала, вигрівала на сонці вишите нитками зморшок лице. А коли бачила мене чи когось із дітей, що мчали мимо, підзивала рукою і промовляла: «А йди-но сюди, я тебе попитаю».
Ще одне місце, де час у Майському наче зупинився й застиг, нікуди не поспішаючи, – місцевий продуктовий магазин, до якого біжить від села серед трав вихляста стежина. Більш як три десятиліття цей перший магазин мого дитинства незмінний зовні й усередині, більш як 30 років зустрічає дорослих і малих місцевих покупців за прилавком пані Ольга. От над нею час, здається, зовсім не владний.
Село і війна
Сільські турботи відволікають-рятують від страху й розпачу, але війна наклала свою безжальну тінь і на Майське, оплела павутинням сліз і прощань. Та не зневірила. Не дочекається.
Є в громаді могили, над якими майорять блакитно-жовті прапори. Є вдови. Є ветерани та їхні матері. Є вулиця в Майському, названа на честь героя-кіборга танкіста Володимира Титарчука. Є переселенці з ще більш «гарячих» районів Чернігівщини. Є ті, хто чекає на своїх захисників, як-от пані Наталя, місцева ветеринарка, теж корінна жителька, яка переїхала в Майське до чоловіка із сусідніх Лісок.
І ніхто не сидить склавши руки
Волонтерять, в’яжуть, готують – усе для досягнення однієї спільної мети. Бо саме це нині головне. Для всіх.
Так і живе, так і тримається маленьке 100-літнє село Майське на Чернігівщині біля Десни. Йому ж, як усій Україні, нічого іншого не лишається – лише триматися й наближати перемогу в міру своїх сил.
