Втрата сакральності, перезапуск менеджменту, подолання невпевненості – Укрінформ розбирався в тенденціях та трендах сезону, що минув
Зовсім скоро в театрах України розпочнеться новий театральний сезон – вже третій після початку повномасштабного вторгнення. Ми розбиралися у змінах, які відбувалися під впливом воєнних реалій.
«Театри пішли в синтетичний жанр і абсолютно нормально, коли на малій сцені столичного театру на Лівому березі йде драматична вистава «Намалюй мені літак» режисера Михайла Урицького з використанням інструментарію театру ляльок. То це вистава театру ляльок чи драматичного театру? А те, що робить режисер Уривський, взагалі не має жанру, прямо на афішах написано: «Вистава Івана Уривського» – це вже жанр. І неважливо, де він ставить – у Національному театрі Франка, в Івано-Франківському театрі Франка чи у Національній опереті», – ділиться театральний аналітик.
Що стосується доцільності/недоцільності ставити комедії під час війни, то тут наведемо простий приклад: в Чернівцях 14 років поспіль проходив фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини».15-й ювілейний фестиваль припадав на листопад 2023 року. Звісно, в організаторів були сумніви чи проводити його взагалі, зрештою вони провели, але уточнили фокус – зібрали театральні колективи прифронтових територій. На фестиваль приїхали колективи з Харкова, Дніпра, а також релокований Луганський музичний драматичний театр – артисти, які позбавлені зараз великих глядацьких аудиторій та живого контакту з глядачем, отримали це в Чернівцях – зіграли виставу у вечірній час на великій сцені при повному залі. То, чи може хтось, перебуваючи в тилових містах, обурюватися тим, що під час війни в Україні граються комедії, якщо театри, що знаходяться буквально на лінії фронту – своєю діяльністю показують інше? Якщо людям комедія потрібна саме там, значить вона має право на існування в театральному репертуарі по всій країні.
ТЕАТР ПРИПИНИВ БУТИ ЧИМОСЬ ВИНЯТКОВО САКРАЛЬНИМ
За спостереженнями Сергія Винниченка, ще 10 років тому в театрі відбувалася така собі «Гра в бісер» – були якісь люди, які придумали, що театр – це щось втаємничене, і адепти підтримували цю легенду.
«Тобто ми витягаємо на сцену умовних «Братів Карамазових» (текст який мало хто читав, а вистава йшла чотири години) і показуємо глядачу, що ви, вибачте, дурні, тому що не розумієте про що це. Був сакральний момент – ми обрана меншість, яка в цьому розбирається, а ви всі доростайте. У цьому сезоні відбулися зміни – театр перейшов у цифри. У виконання дуже практичного завдання, як глядач розкуповує квитки. Раніше за оці «сакральні штуки» дипломи та якісь премії давали, але були порожні зали, а зараз навпаки. Ми чудово розуміємо, що «Конотопська відьма» з мистецької точки зору, можливо, не шедевр, але вона отримала Шевченківську премію і, за моїм враженням, була нагороджена саме за медійну кампанію – за виведення театру через конкретну виставу на принциповий інший рівень. Театр став помітним медійно. І тепер не лише на Укрінформі регулярно з’являються матеріали про театр та інтерв’ю з людьми театру, а й багато інших медіа, що раніше не публікували на тему театру взагалі нічого, раптом вирішили, що їм треба інтерв’ю з режисерами та акторами», – каже Сергій Винниченко.
Більше того, у 2024 році українська аналітична онлайн-система для бізнесової аналітики, конкурентної розвідки та перевірки контрагентів YouControl зробила зріз по цифрах прибутків і видатків топових українських театрів, де навели конкретні цифри, скільки який театр заробив. Що підтверджує тренд в тому, що театри перейшли від «сакральності» до вимірюваності в цифрах.
Вистава «На русалчин Великдень» у Національній опереті.
УКРАЇНСЬКА КЛАСИКА ЗАВЖДИ БУЛА В ТЕАТРІ. АЛЕ ЗАРАЗ ТЕАТР ПРИПИНИВ СТРАЖДАТИ
«Сказати, що української класики в театрі не було, це було б неправда, вона завжди була. Але яка? Плач і скорбота у національних декораціях. Зараз театр припинив страждати», – пояснює театральний експерт.
Більшість театрів і раніше, і зараз мають у своїй назві «український». Тому їм, за визначенням, треба було ставити щось українське, і в багатьох колективах навіть були окремі режисери, які спеціалізувалися на виконанні умовної квоти на постановку українських класичних творів. Зараз театр припинив «страждати», українська класика в репертуарі стала іншою, режисери почали зчищати з неї нашарування зашкарублості, безкінечних мук і надавати нових мистецьких форм. Перше, що бачить глядач у виставах за класичними творами не планетарного розміру сум, а форму, яка його затягує. Як приклад цього сезону – вистава в Театрі корифеїв «Перед волею» за Марком Кропивницьким від режисера Євгена Лавренчука та «На русалчин Великдень» за Борисом Грінченком у Національній опереті від режисера Івана Уривського. Вони зроблені саме за такою схемою, там є потужна візуальна картинка, яка тебе приманює, фіксує твою увагу, а далі розкривається тема.
Тож сучасний погляд на класику – це знову-таки до питання десакралізації театру. Звісно, деякі митці продовжують «приховувати» класичну українську драматургію за якимись провокативними назвами для більшого заохочування глядачів. Інший випадок – коли режисер впевнений і вже зробив собі ім’я, він подібно Педро Альмодовару може брати будь-яку тему і всім апріорі цікаво, що він зробить. І в українському театрі з’являються імена, на які йдуть, що б вони не поставили.
Театрознавиця Майя Гарбузюк під час лекції в рамках освітньої програми зі сучасного театру "the black box".
НА ЖАЛЬ, В ЦЬОМУ СЕЗОНІ УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР ПОНІС ТЯЖКІ ЛЮДСЬКІ ВТРАТИ
Найбільш показовий приклад – національні театри, які «перезавантажилися» у цьому театральному сезоні: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка – отримав нового керівника Євгена Нищука, Львівський Національний театр імені Марії Заньковецької очолив Максим Голенко, Сумський національний академічний театр драми та музичної комедії ім. М.С. Щепкіна – Сергій Дорофєєв, Закарпатський академічний обласний український музично-драматичний театр – Рудольф Дзуринець.
У музично-драматичному театрі ім. Кропивницького, попри великий шлейф скандальності, у цьому сезоні теж почалася активна діяльність. З приходом В’ячеслава Вандрашека там запрацювала менеджерська частина, з приходом Євгена Лавренчука – почала діяти експериментальна мистецька складова. Цікаво, що цей кропивницький театр насправді унікальний заклад, бо ним зараз одночасно керують три керівники: В’ячеслав Вандрашек поновлений рішенням суду, тому є чинним, Сергій Корнієнко – досі не звільнений облрадою і наразі чинний, а Євген Лавренчук – так само чинний, офіційно виконувач обов’язків директора.
«Попереднє керівництво «перезавантажили» на два покоління молодшими представниками. Коли Голенко, Нищук, Дзуринець (а до них додамо й нових керівників у Національному драмтеатрі імені Лесі Українки Кирила Кашліков та музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Івана Бутняка, призначених у 2022 році), продукують за сезон до десятка прем’єр, знаходять можливості для нових сценічних майданчиків, використовують грантові можливості та усілякого виду співпраці – така діяльність вже не дозволяє іншим театрам багатозначно сидіти в керівному кріслі», – резюмує Винниченко.
Високу активність у цьому сезоні показав і незалежний Театр Драматургів, створений групою українських драматургів у 2020 році, який діє як платформа для презентації текстів, навчання та обміну досвідом драматургів та підвищення ролі автора в українському соціумі. Вони випустили 11 прем’єр і оголосили про важливу соціальну ініціативу під назвою «Театр Ветеранів», яка надасть можливість ветеранам отримати професійну підготовку у написанні театральних текстів та втіленні їх на сцені.
Вистава «Ти мене чуеш» в Театрі Драматургів.
З НЕЗАЛЕЖНИМИ ТЕАТРАМИ ПРОБЛЕМА – ПРО НИХ МАЙЖЕ НІЧОГО НЕВІДОМО
Але в цілому з незалежними театрами проблема – про їх діяльність майже нічого не відомо. Отримати статистику, як змінився ландшафт незалежного українського театру після початку повномасштабного вторгнення в кількості по театрах, навіть у «Театральної риболовлі» – порталі про сучасний український театр в усіх його проявах – немає можливості. За словами Сергія Винниченка, іноді десь вигулькує, що певний театр, про який не було жодних відомостей, провів якийсь інвент чи відновили виставу, але з цього, на жаль, статистика не виходить… Він припускає, що можлива проблема у комунікації, тобто театр потрапив у медійну обойму через ТікТок, але далі не знає, що робити, і це – черговий тренд, на який дуже важливо подивитися ширше.
«Пряма кореляція між медійною помітністю та заповненими залами все ще не зовсім очевидна театральним керівникам. Великою помилкою було б розглядати про успіх всього українського театру через призму «Конотопської відьми». Суспільство готове споживати театральний продукт – тому підтвердження перегляди в YouTube, активність блогерів, які беруть інтерв’ю у театральних діячів, а в телевізійних ефірах починають з’являтися актори та режисери. Але зв’язок цього з ефективністю роботи комунікаційного відділу театри це не розгледіли. Як приклад – у столичного театру юного глядача вийшла в червні прем’єра під назвою «Прірва… або на добраніч кретини» – вбийте в пошуковик Google і подивитися, що про неї відомо. Театру в листопаді 2024-го – сторічний ювілей, який цілком може пройти так само непомітно, як і поточна діяльність театру», – ділиться театральний аналітик.
Відповідно, вже почало формуватися розуміння корисності присутності в медіа, але до конкретних проактивних дій з боку театру залишається більш ніж обережною. Як наслідок – керівники змушені знімати з репертуару вистави, які не користуються попитом, тому що люди про них просто не знають!
Т.в.о. міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв на відкритті першого Українського шекспірівського фестивалю.
УКРАЇНА УВІЙШЛА В ЄВРОПЕЙСЬКУ РОДИНУ ШЕКСПІРІВСЬКИХ ФЕСТИВАЛІВ
Фестивальне життя у театральному сезоні 2023-2024 років було досить активним – проведено 20 різноманітних за тематикою і географією заходів, але найвизначнішою подією не просто цього сезону чи року, що увійде в історію всього незалежного театру, стало проведення першого Українського шекспірівського фестивалю.
«Під час страшної війни Україна увійшла в європейську родину шекспірівських фестивалів «European Shakespeare Festivals Network». І це не просто потужний мистецький захід, де граються вистави Шекспіра, це – інструмент культурної дипломатії. Ростислав Держипільський разом з командою реалізував це на сценах Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, до них долучився Запорізький «Український міжуніверситетський науково-дослідницький шекспірівський центр», який досліджує Шекспіра на рівні текстів – вони забезпечили академічну програму з лекціями, дискусіями, обговореннями. Театральна програма складалася з показу 10 вистав колективів України, Молдови, Польщі та Італії.
«Цей фестиваль – визначна та надзвичайно важлива подія не просто сезону, не просто року, а він ввійде в історію всього незалежного театру», – переконаний театральний аналітик Сергій Винниченко.
Всесвіт українського театру насправді безмежний. І сьогодні ми перебуваємо на етапі його постійних випробувань та гартування: під час карантину театрали опановували діджитальні інструменти, воєнний час ставить нові виклики та підштовхує до активних дій, які мають призводити до досить конкретного результату. Звідси і втрата сакральності, тому й перезапуск менеджменту, і як наслідок – дорослішання із подоланням невпевненості.
Тренди театрального сезону 2023-2024 років натякають, що вже в наступних підсумках за рік ми зможемо говорити про вихід театру на зовсім новий рівень: якісний виконавський, драматургічний, дизайнерський, медійний та видовищний.
Ходіть до театру, в ньому лікуються наші душі, живе незламний український дух, а зараз додалася ще одна надважлива функція – через театр суспільство долучається до наближення перемоги.
