Подружжя. Ірина та Костянтин
Йому лише 22. Український військовий, котрий неодноразово дивився смерті в очі, втрачав побратимів, залишив на війні обидві ноги, — і здобув немало. Мовляв, повинно ж було хоч десь пощастити. Їх звела війна. З Костянтином і Іриною ми зустрілися в центрі Корюківки. Історія молодого подружжя – одна з мільйонів доль, на яких війна назавжди залишила свій відбиток.
Не зарікайся
Якби не війна, напевне, вони не зустрілися б ніколи. Бо за мирного життя навряд чи колись Костя з Вінниччини потрапив би в Корюківку, де мешкає Ірина зі своїми дітками. Але доля розпорядилася так, що вони зустрілися.
— Скільки разів спостерігала за тим, як дівчата зустрічаються з військовими, стільки й повторювала собі, що мені не треба ніколи і ніяких військових, бо хвилюйся за нього потім, переживай. Не спрацювала моя установка, — сміється Ірина. – Минулого року нас познайомили спільні друзі. Моя подружка зустрічалася з Костиним побратимом і якось запросили мене на каву, де був і Костя. Ми поспілкувалися, обмінялися номерами телефонів, зідзвонювалися. Потім я їздила до нього. У жовтні у нього була відпустка, приїхав, познайомився з моїми батьками й зробив мені пропозицію руки та серця. З моїми сином і донькою одразу знайшов спільну мову.
Побралися в Корюківці. Спочатку хотіли літа і фотосесію, а потім вирішили, що не варто чекати особливих умов, жити треба тут і зараз
Думали: візьмуть шлюб, заберуть свідоцтва і влаштують невеличку дружню вечірку. Але працівники ДРАЦСу їх не відпустили без урочистостей! Увечері про своє одруження сповістили Костиних батьків.
Так Ірина стала дружиною військового з усіма наслідками цього: безсонними ночами, тривожними очікуваннями дзвінка, постійними молитвами та хвилюваннями. Війна хижо оселилася в їхньому маленькому всесвіті й боляче диригувала почуттями та відчуттями. Рік, протягом якого вони знайомі, для обох став іспитом на зрілість. На передовій Костя втратив ноги, проте Іра підставила йому своє плече й допомогла оговтатися.
Життя без ніг
Костянтин родом із селища Вороновиця на Вінниччині. Повномасштабна війна застала його в Чигирині, де мешкав на той час. З перших днів пішов добровольцем у військо.
Стрілець-кулеметник Костянтин із побратимами спочатку служив у прикордонній зоні Чернігівщини, а згодом був відправлений на Куп`янський напрямок. У лютому цьогоріч отримав поранення, результатом якого стала висока ампутація обох нижніх кінцівок.
— Снаряд прилетів у нору, де я був, – розказує Костянтин. – У результаті двоє трьохсотих: у побратима тяжке уламкове поранення в голову, у мене поранення ніг.
Костя сам собі надав першу домедичну допомогу: наклав турнікети, ввів знеболення. Каже, залишився живим лише завдяки турнікетам, адже евакуації довелося чекати понад десять годин. Ірина, медсестра за фахом, досі пишається тим, як не розгубився її коханий і зміг, долаючи біль, надати собі допомогу.
Потім був госпіталь, де військовий дізнався, що ноги не вдасться врятувати. І навіть колінні суглоби. Жартує: «Вирішив ухильнутися від передової»
Лікування в різних медзакладах, реабілітація. За п’ять місяців став на протези, якими воїна забезпечила держава. Костянтин задоволений, бо його протези — одні з найкращих на сьогодні, німецького та американського виробництва.
— Головне: треба було усвідомити, що вже таким будеш, навчитися з цим жити, — розмірковує воїн про життя без кінцівок. – Я справився з цим одразу. Оптимізм якийсь був, вже на третій день після ампутації на візку їздив каву пити. Коли сів на коляску, вирішив для себе так: «Де зможу – проїду, де не зможу – все одно проїду!» Вдячний лікарям, які закривали рани, особливо завідувачу відділення хірургії судин Полтавської обласної клінічної лікарні ім. М.В. Скліфосовського Олександру Безкоровайному, а також усім медпрацівникам, які однаково уважно ставляться як до військових, так і до цивільних.
А ще Костя дуже вдячний своїй коханій дружині Ірині за підтримку та мотивацію. За те, що її не злякало його поранення. Вона була поруч у найтяжчі для нього дні, ночувала в лікарні, де їй виділили кушетку, підтримувала. Відпустку свою теж провела в медзакладі, доки тривали операції. Повернулася на роботу в Корюківку, коли його стан стабілізувався. Костя, ще лікуючись, двічі приїздив на візку в Корюківку «блаблакаром», а на третій раз – уже на протезах.
Підтримка рідних важлива, щоб оговтатися від травм війниАвтор: Наталія Рубей
— Я дуже переживала, щоб у нього не було нервових зривів чи депресії через травми та постійні болі, — каже Ірина. – Однак Костя добре зберігся психологічно. Він дуже цілеспрямований. Зараз для нього найголовніше і найважче – опанувати свої нові ноги, навчитися ходити, долати безкінечні поріжки і сходи, які часом зависокі й без поручнів, бо передбачені лише для здорових людей.
Нині у Костянтина два інвалідних візки: для вуличного та домашнього користування. Один надали волонтери, інший – орендують у Корюківській районній організації Товариства Червоного Хреста України.
Плани на наступний рік
Костя – діючий військовий, зараз у нього триває основна відпустка. Попереду ще лікування, ВЛК, МСЕК, група інвалідності, індивідуальна програма реабілітації.
— Готуюся до «списання», напевне, — розмірковує воїн. – Чим займатимуся? Я — зварювальник за фахом, проте до війни працював майстром із художньої обробки каменю. Нині планую освоїти військову психологію й фахово допомагати з реабілітацією військових. Наступного року хочу вступати на навчання. По-перше, ця робота підходить для малорухливих людей, по-друге – я знаю, що відчувають поранені, я сам з тим стикнувся, розумію, як і про що треба говорити. Бо цивільні психологи, буває, не завжди знають, що потрібно воїну, який повернувся з «нуля» чи отримав травми.
Його підрозділ нині несе службу на Куп’янському напрямку. Костя підтримує тісні зв’язки зі своїми побратимами і командирами, що допомагає морально. Це його друга сім’я. Каже, пощастило мати адекватне керівництво, а відтак – не мати проблем із виплатами чи будь-яких інших.
Як би це не звучало банально, але однією з основних проблем військових було й є матеріальне забезпечення — Костянтин
– Попри допомогу наших волонтерів, більшість військових усе собі купують самотужки й власним коштом, — зазначає воїн. — Волонтерам велика дяка, але розраховувати лише на їхню підтримку не треба. Також завжди існує проблема закрити ті чи інші юридичні питання. Треба, щоб військовий не шукав, де це зробити, а звернувся у визначене місце, де допоможуть розв’язати його проблеми. Хотілося б, щоб менше було бюрократії, бо паперова тяганина відбирає всі сили в українських захисників.
«Я не вважаю, що мені кожен винен»
Своїх дітей Ірина завчасно підготувала до того, що Костя приїде іншим, що відтепер матиме залізні ноги. Вони зрозуміли і прийняли як належне. Чи говорять про це в інших сім`ях, вона не знає. Суспільство ще лише вчиться належно сприймати героїчних людей-титанів.
— Якось ми хотіли випити кави в місцевій кав’ярні, а там був дитячий день народження, — розповідає Ірина. – Я відмовила Костю від цієї ідеї. Бо ми готові, а от чи готові психологічно оточуючі дорослі та діти сприймати людину з ампутацією, на протезах? Ми просто пішли в інший заклад.
«Я не вважаю, що мені тепер кожен винен, адже мій вибір служити був свідомим» — Костянтин, військовий ЗСУАвтор: Наталія Рубей
— Життя триває навіть під час війни. Звичайні людські радощі можливі і повинні бути, — переконаний Костянтин. — Якщо людина працює і щось робить для армії, я не проти цього. Бо врешті-решт заради мирного життя людей я ноги свої віддав. Хоча не вважаю, що мені тепер кожен винен, адже мій вибір служити був свідомим. Я розумів, що я роблю, навіщо і якими можуть бути наслідки. Інші військові можуть мати іншу думку й переконання. Це все індивідуально, як відчуває на собі ставлення суспільства український воїн, який зазнав фізичних і психологічних травм.
Військовий зізнається: воювати дуже важко. Припускає, що війна не закінчиться навіть через рік. Бо ворог сильний і його не можна недооцінювати. Для українських бійців головне – мати мотивацію захищати свою країну.
Усе життя попереду
Ірині ще доведеться познайомитися зі своїми свекрами та рідними чоловіка, яких бачила лише по відеозв’язку. Молода сім’я зараз проживає у приватному будинку батьків Ірини в Корюківці. Тут є робота в неї, діти ходять до школи. Це та маленька стабільність, яка дає сили у короткочасному плануванні життя під час війни.
Він все зможе, бо вона в нього вірить. Кохання сильніше за травми війниАвтор: Наталія Рубей
А поки що вони стараються більше часу проводити разом, сім’єю. Бо родинне коло лікує. Діти лікують своєю присутністю і безпосередністю. Тепле слово лікує.
Зізнаються: хотіли б поїхати на відпочинок сім’єю. За кордон або в Україні – неважливо. Збудувати дім, посадити сад і народити дітей теж входить до їхніх планів. Треба тільки української перемоги дочекатися та миру.
— Мене так виховували батьки й бабуся, що в людині головне душа, — каже Ірина, дивлячись на свого чоловіка. – Не краса, не гроші, не ноги…
— …але ноги були б приємним бонусом! – жартівливо додає Костянтин. І вже сміються обоє.
Година спілкування минула дуже швидко. Костя постійно переходив на жарти, особливо коли йшлося, здавалося б, про болюче. Непомітно гасив недопалок об свої залізні коліна й спокійно перебирав чотки.
Воїн і його дружина. Люди війни. Надзвичайні українці.Автор: Наталія Рубей
Після нашої розмови вони пішли до свого авто вдвох. Йому ще дуже непросто дається кожен крок. Площу Героїв України цей молодий захисник-герой на протезах і милицях долає довго. Але — сам. Ірина в цей час просто поруч із своїм чоловіком. Його суперсила – в її любові.
Дивилася їм услід і думала: ось вони, незламні люди моєї країни. Люди, яким випало стати сильнішими за війну.
