Генеральний директор КНП «Ніжинський пологовий будинок» Валерій Якуба у медицині вже понад сорок років. Після закінчення Ужгородського медичного університету лікарем-гінекологом жіночої консультації Валерій Михайлович прийшов у колектив Ніжинської ЦРЛ, незабаром очолив акушерське відділення лікарні.
Затим поглиблював отримані у виші фахові знання й набуті практичні навички під час проходження клінічної ординатури в Київському НДІ педіатрії, акушерства і гінекології. Збагатившись багажем фахових профільних знань та захистивши кандидатську дисертацію по проблемі невиношуваності вагітності, Валерій Михайлович повернувся в Ніжинську міську лікарню вже на посаду заступника головного лікаря по родопомочі і дитинству. На той час у Ніжині вже велося будівництво нового пологового будинку. Щоправда, співпавши в часі з періодом суцільного дефіциту, просувалося воно з неймовірними труднощами, у зв'язку з відсутністю фінансування кілька разів будівництво навіть намагалися «заморозити». Саме на такій стадії тодішній очільник лікарні і запропонував очолити майбутній медзаклад молодому перспективному лікарю. І не помилився. Бо вже через два роки завдяки неспокою керівника та його команди однодумців пологовий будинок приймав перших породіль.
Відтоді минуло тридцять років, протягом яких незмінним і єдиним очільником Ніжинського пологового будинку є досвідчений лікар-гінеколог вищої кваліфікації, кандидат медичних наук, заслужений лікар України Валерій Якуба. За цей час Валерій Михайлович особисто прийняв понад п'ятнадцять тисяч пологів, провів більше тринадцяти тисяч операцій. Власне, під його керівництвом КНП «Ніжинський міський пологовий будинок» є одним з кращих медичних закладів Ніжинщини з високим кадровим потенціалом, оснащеним найсучаснішим обладнанням . Щороку тут з'являється на світ по 850-900 діток з Ніжина, Ніжинського та сусідніх районів, проводиться понад 2000 планових та екстрених оперативних втручань…
Під час тимчасової окупації ніжинські медики приймали породіль зі всього подеснянського лівобережжя
… Вже в перший же день повномасштабного вторгнення Ніжин разом з аеродромом зазнали авіаційних ударів. Опинившись в тимчасовій частковій окупації, місто будь-якої хвилини могло потрапити під обстріл. Відтак два місяці, доки тривала облога області, бомбосховище було єдиною домівкою медичного персоналу пологового та пацієнток. Оскільки мости були зруйновані, а значну частину стратегічних доріг залишалися під контролем окупантів, то саме сюди доставляли породіль з багатьох населених пунктів Чернігівщини й Сумщини, зокрема, розташованих на лівому березі Десни.
-Ми приймали всіх жінок, які потребували нашої допомоги, не відмовляли нікому, — згадує Валерій Михайлович. – Пам'ятаю, як наприкінці лютого до нас на БТРі привезли породілю з Куликівщини. У неї то вже були п'яті пологи. При огляді ми виявили певні ускладнення, проте жінка молодчинка, народила сама. Її і з пологового будинку також забирали військовою бронетехнікою. Загалом весь колектив працював злагоджено. Паніки не було, було розуміння ситуації й колективна відповідальність за все, що тоді відбувалося…
Роботи вистачало усім, причому пов'язана вона була не тільки з наданням медичної допомоги по вагітності чи пологах. Працюючи, так би мовити, на два фронти, медики й медикині допомагали своїм колегам з міської лікарні, яка на той час частково перекваліфікувалася на прийом поранених із зони бойових дій — зупиняли кровотечі, обробляли й зашивали рани, допомагали медикаментами. Дуже багато часу, коштів і зусиль пішло на приведення до належного стану укриття, на яке за весь час існування пологового будинку не виділялося жодної копійки.
-З допомогою міської влади в укриттях швидко обладнали операційну й два зали для пологів, підвели кисень та забезпечили вентиляцію та обігрів приміщення, — розповідає Валерій Якуба. — За час, коли під Ніжином проходили активні бойові дії, в нашому пологовому народилося п'ятдесят п'ятеро немовлят. Тішуся з того, що навіть за тих складних обставин, в яких ми перебували в перший рік повномасштабного вторгнення, у нашому закладі не було зафіксовано жодного випадку дитячої чи материнської смертності. Все це завдяки сумлінній праці всього медперсоналу, хто тоді не залишив своєї роботи, міста…
Богданка з'явилася на світ під вибухи снарядів
Лише в перші дні повномасштабного вторгнення під вибухи снарядів у Ніжинському пологовому будинку з'явилося на світ семеро немовлят.
Ось як згадує свої пологи під вибухи снарядів вертіївчанка Юлія:
-Другого березня десь о четвертій годині ранку у мене почалися перейми. Хоч наша Вертіївка і не була в окупації, проте всі дороги на Ніжин були перекриті. Тож до пологового будинку ми з з чоловіком їхали військовою медичною допомогою в супроводі двох медикинь.
Спочатку нас помістили у палаті жіночої консультації. Мене з іншими жінками, котрі теж ось-ось мали народжувати, просили по можливості перебувати у коридорі, який вважався найбезпечнішим місцем. Час від часу, коли обстріли посилювалися і в кормдорах та палатах перебувати було небезпечно, в супроводі медперсоналу ми спускалися у сховище. У цей час чоловік разом з чоловіками інших породіль та медичним персоналом займалися якимись господарськими роботами в лікарні, заклеювали вікна тощо. Коли перейми посилился, мене перевели у передпологову палату. Буквально через годину після того Ніжин вкотре знову почали обстрілювати. Навколо все здригалося від вибухів. Через нервове напруження мені здавалося, що снаряди розривалися буквально десь поруч і я відчула, що ось-ось буду народжувати. Ми знову спустилися у підвал, де на той час крім крісла для пологів та ліжка ще не було нічого.
За словами лікарів, пологи у мене були складними. Якби на той час в укритті вже були всі необхідні умови, можливо, без кесаревого розтину б не обійшлося. За тих обставин довелося народжувати самостійно. На щастя, поруч був досвідчений лікар, генеральний директор пологового будинку (як мені пізніше казали пацієнтки, увесь той час працівники пологового перебували на своїх робочих місцях цілодобово) Валерій Якуба разом з медичним директором Оленою Лебідь, лікарем УЗД, акушер-гінекологом Миколою Руденком. Народжувала під наркозом. О 22.45 на світ з'явилася моя донечка Богданка. Знаю, що поряд у той самий час народжувала ще одна жінка. Ніч провели у бомбосховищі. На ранок нас підняли на перший поверх, щоб породілі змогли хоч трохи нормально поспати, проте через півгодини знову почався обстріл і ми знову повернулися в укриття. Зрозумівши, що залишатися у Ніжині було ризиковано й страшно навіть в укритті, наступного дня ми попросилися на виписку. На щастя, особливих протипоказань вже не було й додому у село нас також доставили військові медики. Звісно, тут теж було небезпечно, адже неподалік ще йшли запеклі бої й земля постійно тремтіла від вибухів. Сподівалися, що черговий приліт був десь далеко. Але ж вдома нас з Богданкою зігрівала турбота й любов чоловіка, підтримка рідних. Перший місяць для нас з Богданкою був особливо тяжкий. Та й пізніше практично до року Богданка погано спала, здригалася уві сні, мабуть це були наслідки пережитого нами з нею стресу на початку повномасштабного вторгнення…
Військові дії – це реальна загроза усьому живому на землі
-У той важкий період, коли Чернігівщина перебувала в частковій окупації, й після звільнення області нас дуже підтримували численні міжнародні організації й благодійні фонди, — продовжує лікар. -Так, завдячуючи їхній допомозі у нас була достатня кількість генераторів й дороговартісного спеціального обладнання, про яке в мирний час тут могли тільки мріяти, з'явився автомобіль для транспортування породіль і малюків, з гуманітарною допомогою сюди постійно надходила достатньо медикаментів, витратних матеріалів тощо…
За інших обставин посиленій увазі до питань охорони материнства й дитинства, збереження репродуктивного здоров'я можна було б тільки порадіти, натомість, коли над державою нависла страшна небезпека війни, особливо під час тимчасової окупації Чернігівщини російськими військами, колектив пологового відділення робив все від себе залежне, щоб усіма силами зберегти елементарне — життя своїх земляків.
Згадуючи пережите, Валерій Михайлович говорить:
Ця війна вже склала серйозну загрозу репродуктивному здоров'ю нації. Якщо до війни в Україні вчені-репродуктологи констатували двадцять п'ять факторів жіночого безпліддя, у тому числі й фізіологічного, то «чоловічий» показник вже тоді налічував майже удвічі більше. Зараз ми ще не можемо сказати напевне, якими будуть наслідки неналежної (а в більшості випадків так воно і є) медичної чи консультативної допомоги мешканцям окупованих чи звільнених територій, серед яких, на жаль, продовжуємо констатувати випадки сексуального насилля, кою буде профілактика гінекологічних захворювань та небажаної вагітності, абортів на територіях, де велися чи продовжують вестися бойові дії. Це щастя, що зараз ми майже повернулися до відносно спокійного життя, яке нам забезпечують наші захисники. Але ж навіть працюючи зараз у штатному режимі, ми пам'ятаємо про пологи та операційних втручань під звуки повітряної тривоги в облаштованому в нашій лікарні укритті, про те, як намагалися максимально виписували тих, хто міг лікуватися амбулаторно. І про доставлену до нас на БТРі породілю теж не скоро забудемо. Постійні повітряні тривоги, ймовірні обстріли, перебої з електропостачанням, відсутність комфортних, належних побутових умов та ускладнений доступ до медичних послуг перетворюють фізіологічний процес періоду вагітності й пологів, післяпологового періоду для жінок в воєнізованому суспільстві не тільки на величезний стрес, а й сприяють багатьом, пов'язаних з процесом зачаття й виношування жінкою дитини, захворюванням. Знову ж таки, на жаль, військові дії негативно впливають на кількість чоловічого населення, тож, думаю, що хотітимемо ми цього чин і, але в суспільстві ще вестимуться тривалі дискусії ще й про природний «обов'язок» жінки по відновленню демографічної ситуації у післявоєнній відбудові країни.
Знаєте, останні два роки для нашого пологового будинку стали часом мужності й серйозних випробувань, з якими колектив прагнув справитися достойно й зараз продовжує сумлінно працювати над збереженням життя та здоров'я наших жінок, нового життя. Тож найголовніше, що зараз треба кожному з нас – це дочекатися миру і перемоги.
Катерина ГАВРИШ, Валерій КИЧКО
МАТЕРІАЛ СТВОРЕНИЙ ЗА ПІДТРИМКИ ВОЛИНСЬКОГО ПРЕС-КЛУБУ