Як живе і навіть працює Нікополь — промислове місто за 5 км від захопленої ворогом Запорізької АЕС (Репортаж NV)
31 липня 2024 року
В ПОЛІ ЗОРУ: З приватного сектору Нікополю відкривається вид на ЗАЕС, якою прикриваються окупаційні сили РФ (Фото:Nicolas Cleuet / Le Pictorium via East News)
Автор: Олександр Пасховер
Журналіст NV провів кілька днів у Нікополі, що знаходиться під постійними обстрілами ворога і у сусідстві із захопленою Запорізькою атомною станцією, і поспілкувався із місцевими песимістами, оптимістами і реалістами.
З даху будь-якого високого будинку Нікополя добре видно енергоблоки Запорізької атомної станції. Там, у місті Енергодар, засів ворог, що без втоми щодня гарматами та мінометами, танками та дронами криє все навколо.
78-річна жителька Нікополя Валентина Зеленська тепер легко і до певної міри легковажно ідентифікує кожний постріл. От і зараз тільки-но почула вибух — дістає свій смартфон: «А ну-мо, подивимося куди палять. Є у нас такий телеграм-канал».
І через паузу докладає журналісту NV: «Новопавлівка. Наші зазвичай відгавкуються увечері».
Цього разу наші «відгавкалися» швидше. Відразу.
ПАЛАЄ ЗЕМЛЯ: Майже кожний обстріл окупантів додає роботи рятівникам з ДСНС / Фото: NV
Така щоденна перестрілка між нашими та чужинцями — буденність Нікополя. «Люди живуть як у тирі, — розповідає Дмитро Осика, активіст місцевого фонду Україна — Справедлива Країна. — Ми розуміємо, що від ствольної артилерії і реактивних систем залпового вогню захиститися без допомоги збройних сил України нам важко».
Насправді — неможливо.
Артем Шульдяков, заступник начальника 28 пожежно-рятувальної частини, майор служби цивільного захисту, демонструє журналісту NV бойовий листок, в якому олівцем позначена кількість обстрілів, по Нікополю, що здійснив ворог від початку повномасштабного вторгнення. 1041 разів ствольною артилерією і 1102 атак FPV-дронів. Статистка змінюється щодня, причому помітно збільшується частка операцій БпЛА.
«Я людина невійськова, але я вважаю, що треба посилити захист міста, хоч би від дронів, — говорить В’ячеслав Чернов, місцевий мешканець і за сумісництвом директор нікопольського заводу Інтерпайп Ніко Тьюб. — Я розумію, що ми не переможемо артилерію, але я впевнений, що є механізми захистити місто від дронів».
НАДВАЖКА ПРОМИСЛОВІСТЬ: В'ячеслав Чернов, директор нікопольського заводу Інтерпайп Ніко Тьюб біля цеху готової продукції / Фото: NV
Одне з ключових безпекових питань регіону, а направду континенту — ЗАЕС. За 5 км від Нікополю російські окупанти захопили та прикриваються наче щитом найбільшою в Європі атомною станцією.
«ЕС у руках терористів, — підкреслює Чернов. — Для нас ці 5 км смертеподібні».
Місто у вогні
Банальність зла легко ілюструється повсякденням Нікополю. Вже півдня в місті лунають вибухи, чутно постріли у відповідь, але стихійний ринок на вулиці Шевченка навіть не поворухнувся. Овочі, фрукти, між ними ходять мамами з дітьми, торгуються бабусі, поруч скучають дідусі.
В напівпорожньому місті підлітки шукають пригод на свої 15 років. І знаходять. Чи не половина вікон в будинках «зашклені» плитами ДСП. В найближчому укритті — темно та порожньо.
Тож крізь цю метушню прифронтового міста під гуркіт арти за домовленістю вирушаю до найближчого пункту ДСНС. Там працюють не такі легковажні люди. Вони знають справжню ціну всього цього структурованого хаосу.
— У вас є бронезахист? — питає Шульдяков.
— Ні. Але ж він є у вас, — відповідає журналіст NV.
— У нас є, але то для особового складу.
— Для мене щось знайдеться?
— Можемо знайти. Хочу лише наголосити, у нас вже дев’ятий автомобіль пошкоджений дронами. В машині небезпечно. Ми дамо вам каску, бронежилет, також обміняємося номерами телефонів. Але ж тут зв’язок дуже поганий. Вишки навколо побиті. Зараз вийдете — одразу побачите. Вони [росіяни] дронами по нас тренуються.
Після стислого інструктажу за першим же викликом вирушаємо з бригадою рятувальників ДСНС на місце пожежі. Обстріл приватного сектору. Палають кілька хат та посадки навколо. Застрибуємо у машину майже на ходу.
НА ХОДУ: Так пожежна команда буквально вилітає за викликом SOS / Фото: NV
Але на будь-якій пожежі, коли б ти туди не приїхав, завжди скажуть, що то надто пізно. Так само сказали і тут, хоча команда домчала за личині хвилини. За лічені секунди розпочали гасити дах та одну з палаючих кімнат.
У дворі в стані шоку блукають господарі. На запитання одного з рятувальників, що тут сталося, заплакана господарка Лідія відповідає: «Було бах і бух. Тоді як шарахне».
БІДНА ЛІДА: Хозяйка будинку, який згорає прям на її очах / Фото: NV
Все зрозуміло. Кілька снарядів російської артилерії розірвалися поблизу будинка. Осколки розлетілися в усі боки, в результаті зайнявся дах, а потім полум’я перекинулося на прибудову.
«І так щодня, з ранку до вечора і вночі», — додає чоловік Лідії.
РОЗПАЧ: Господар палаючого будинку ще не може оговтатися від того що сталося / Фото: NV
На запитання журналіста, чому ви тут залишаєтеся, Лідія скрізь сльози відповідає: «Та нема ж куди їхати».
Аж раптом лунає гучна команда від Шульдякова: «Женю, проливай та хутко злазь (з даху). Небезпека БпЛА».
А потім звертається до розгубленної жінки: «Де тут укриття?».
КАТАСТРОФА: Рятівники борються з вогнем, що є наслідком ворожої атаки на приватний сектор Нікополю / Фото: NV
Для Лідії це питання позбавлене сенсу. Якщо уникнути усіх подробиць, то — ніде. В цьому приватному секторі біля річки уся місцевість як на долоні у ворога. Тож окупанти обрали тактику обстрілювання населення з артилерії, а потім вже полює на нього за допомогою БпЛА. Все для того, щоб нищити бригади рятувальників і не давати їм можливості допомогати постраждалим.
«Вони [росіяни] бачать, що люди виходять на ремонтні роботи, — пояснює Юрій Багно, заступник голови Нікопольської районної військової адміністрації. — ДСНС дуже часто страждає. Там у нас і поранені, і загиблі, і техніки побитої багато, машини б’ють».
Тому під час роботи пожежних бодай один з команди уважно стежить за небом і одночасно тримає оперативний зв’язок з диспетчеркою, яка повідомляє про наближення загрози. Біда лише в тому, що зв’язок в цьому місці поганий. Подекуди його геть немає.
ВОДНИЙ БАЛАНС: головний майстер, командир відділення, сержант Євген Малахов в роботі / Фото: NV
«Ти мусиш постійно прислухатися до дронів, до „виходів“ з того боку, — пояснює NV вже згаданий Женя — командир відділення сержант Євген Малахов. — Тож маєш встигнути відвести людей від машини».
Відповідно будь-який виклик рятівників співставний з командою «до бою».
Для наочності Шульдяков демонструє в ангарі пожежну машину ЗіЛ, яка буквально два дні тому під час рятівної операції потрапила під черговий російський обстріл.
ТАКА ІСТОРІЯ: Битий. Фарбований. Гаражне зберігання. Артем Шульдяков, демонструє автомобіль що два дні до того потрапив під обстріл росіян / Фото: NV
«Бак залатали, — ходить він навколо машини. — От тут отвір наскрізь. Там водій сидів. Слава Богу всередину осколок не залетів. Тут був особовий склад. Колеса в шмаття. На цей автомобіль важко знайти запчастини. Це ж ще радянська модель».
Загасили одну пожежу, вирушаємо на другу, потім —третю. Ледь встигаємо набрати води в машину та купити води для себе. Продавчиня, побачивши у себе в магазині натовп рятівників, дякує хлопцям за роботу. Але її ніхто не чує. Команда хутко висипала на вулицю, щоб вхопити бодай ковток свіжого повітря.
Марна справа. Стовпчик термометра сягає позначки 40 С. В цей день палає не лише земля під ногами, а й сонце над головою. Всі втомлені, хоча пройшло лише шість годин добового чергування. Попереду ще 18 годин зміни.
СВІТЛО НАДІЇ: майор Шульдяков після того як вдалося погасити пожежу завмер в образі героя з відомої світлини захисників Азовсталі / Фото: NV
Повертаємося на базу. Скидаємо брудний одяг. Один з бійців повідомляє: «Придурки (насправді він вжив лайливе слово) переключилися на Марганець. Там працює арта. Тож можемо відпочити».
Відпочити — це означає підготувати машини та обладнання для наступного виїзду. Лунає сирена. «Наші дали відбій, — пояснює NV один з членів команди. — Тільки це ненадовго».
ВОДОПІЙ: Невеличка перерва, щоб втамувати спрагу, і знов їхати гасити чергове полум'я війни / Фото: NV
Остання фортеця
До повномасштабного вторгнення в Нікополі жило близько 100 тис. людей. Тепер вполовину менше. Працювали великі та маленькі промислові підприємства. Тепер це радше виняток, аніж правило. А ще поруч плескалося Каховське водосховище та генерувала енергію місцева ГЕС. «Мені від дому до берега водосховища — 1 км», — каже Чернов.
Діти ходили до школи — в Нікополі аж 26 шкіл. Тепер майже три роки діти вчяться віддалено. «Найбільше викликає схвильованості їхня фізична форма, — відзначає Осика. — Діти, яким 14−16 років, не можуть піднятися вгору на 30 м. Вони просто кілька років просиділи онлайн вдома».
А ще у Нікополі працювало вісім вузів. Це майже ніяк не характеризує місцевий рівень вищої освіти, але дає уяву щодо кількості молоді тут.
Тепер, через навалу російської армії, все це спогади про світле минуле. «Якщо ти постійно живеш під дулом пістолета, то ти не заводитимеш тут дітей, не будуватимеш щось на довгу перспективу, — журиться Чернов. — Молоді у місті дедалі меншає. А без неї місто помре».
Змусити померти українські міста — це й є мета так званої путінської СВО, і вона частково реалізується через постійні атаки на Нікополь, Марганець й інші сусідні населені пункти.
Щоб захистити себе бодай від атак ворожих дронів-камікадзе, Осика, та його друзі з фонду Україна — Справедлива Країна налагоджують роботу з виготовлення засобів радіоелектронної боротьби (РЕБів). Кожний з пристроїв коштує від 120 до 180 тис. грн. Гроші збирають волонтери по всьому світу. Проте тепер справа рухається повільно.
«На жаль, сьогодні збори не такі, як на початку війни, — визнає Осика. — Але ми сподіваємося, що якийсь відсоток цієї роботи зможемо взяти на себе, щоб трошки розвантажити наші муніципальні структури. Наші прилади протестовані різними військовими підрозділами та добре працюють».
Окрім РЕБів активні нікопольці працюють над виготовленням колісного дрону, який, як каже Осика, «мінуватиме ворожу територію», доставлятиме боєкомплекти та проводитиме евакуацією поранених. Деталі цих проєктів Осика не розголошує із зрозумілих мотивів. «Ворог не має розуміти навіть приблизно нашу концепцію, — каже він. — Тому ми обмежуємося тим, що прилади, які вже працюють на території Нікопольського району, працюють успішно, але нам їх треба масштабувати».
Все, що роблять нікопольці для захисту свого міста, вони намагаються робити тихо. Подекуди мовчки.
«Пам'ятаєте такий вислів — „підглядати за тим, хто підглядає“, — вступає в розмову Євген Євтушенко, голова Нікопольської районної військової адміністрації. — Тому адреси, місця, години, плани ніхто тут по телефону не проговорює».
Інформаційній гігієні тут вчилися протягом двох років. Адже від початку було чимало зайвої відкритості, за яку платили надто дорого. Довелося навіть звертатися за допомогою до військової контррозвідки. Щоб ті повпливали на новоприбулих військових, які ще не зовсім усвідомили специфіку цього місця.
«Вони [новобранці] вранці заїжджають на позиції, а вже в обід я бачу їхній тік-ток: Люба, я заїхав в Нікопольський район, от бачиш — атомна, а тут ми стоїмо, ось там Нікополь, — переказує Євтушенко. — Наші люди у такий спосіб дають ворогу багато інформації».
Брак інформаційної гігієни призводить до інформаційної антисанітарії. В Нікополі вона також присутня. Насамперед це наявність ресурсів російської пропаганди. Адже з боку Енергодару добиває сигнал, який ретранслює російське телебачення та радіо.
Місцеві ж телевежі та телекомунікаційне обладнання систематично і цілеспрямовано знищуються російськими дронами. «Якщо у вас кожного тижня розбивають обладнання, то налагодити його стає дуже дорого, — пояснює Багно. — Просто недоцільно». Тож не надто гидливі громадяни вмикають антену та ловлять російське ТВ.
Осика як може заспокоює NV: «Якщо і є можливість дивитися москальську пропаганду, і хтось це й робить, то це ті люди які зазвичай масово не впливають на громадські процеси».
Хай там як, але надто небезпечно нехтувати загрозою отруєння роспропаганди, яка постійно схиляє прифронтові міста до панічних настроїв та інфікує вірусом недовіри до ЗСУ та місцевих органів влади.
СВОЇ ЛЮДИ: До Нікополю з концертом приїхав україно-грузинський гурт Dudu band, щоб підтримати місцевих волонтерів. В смугастій футболці — Дмитро Осика. / Фото: надав Дмитро Осика
Менше з тим Осика продовжує: «Я не уявляю ситуацію, в якій якісь сили в нашому регіоні могли б здійснити акцію, спрямовану на розкачування та дестабілізацію. Правоохоронні органи навіть не встигнуть отримати повідомлення як самі мешканці з такими групами розберуться дуже швидко».
Загроза світового масштабу
«Нам критично важливо, щоб ЗАЕС перейшла під контроль України», — вказує Чернов на ключову проблему. ЗАЕС — це загроза вже не регіонального, а світового масштабу. Але найбільше вона турбує винятково місцевих мешканців. «МАГАТЕ в нас не було від початку війни, — каже Багно, — жодного з представників».
Насправді місія МАГАТЕ постійно перебуває на станції з вересня 2022 року, але росіяни не дають їм доступу до всіх її об'єктів. В Нікополь команда МАГАТЕ не заїжджає.
Євтушенко додає до цього ще одну парадоксальну деталь. Зараз ні ЗАЕС живить Нікополь енергією, а нікопольські потужності подають енергію на ЗАЕС. Це крайня необхідність, щоб на станції не зупинилися насоси охолодження, та працювала уся інфраструктура, а відтак не стався тепловий вибух.
Євтушенко уточнює, що зараз усі блоки станції в холодному простої і тільки один в гарячому. От для його обслуговування й потрібна постійна подача електроенергії.
«У нас були дискусії з населенням, — розповідає Євтушенко. — Дехто говорить: хай окупанти її там живлять. Теоретично — це так, але практично, якщо ми завтра від'єднаємо станцію, через тиждень там станеться вибух. В ООН росіяни розкажуть: подивіться, що українці натворили. Тому станція у них, а живемо її ми». Зрозуміло, що припинити живити станцію неможливо не лише через ризик зіпсувати власний імідж на сесії ООН.
Є більш ґрунтовні підстави. Ймовірність аварії на АЕС ніколи не буває «нульовою». Тим більш під час військових дій. Ще за мирних часів був затверджений план евакуації населення на випадок техногенної катастрофи на ЗАЕС.
ТРИМАЮТЬ ОБОРОНУ: Євген Євтушенко та Юрій Багно. Позаду них будівля райнної амдіністрації в який залишилося дуже мало вцілілих вікон / Фото: NV
На такий випадок слід в стислий термін евакувати все населення із 50-кілометрової зони, — це 100 тис. осіб. Таку задачу нелегко здійснити навіть в мирні часи. Годі й казати про у період великої війни з перманентними обстрілами від непритомного агресора.
«Ми не можемо евакуюватися в Запоріжжя, хоча раніше це було передбачено, — пояснює Багно. — Оскільки там є небезпека підриву залізничних колій, мостів. Не можемо використовувати автомобільні дороги, у зв’язку з обстрілами. Такого світового досвіду не існує, щоб в умовах військового стану провести евакуацію населення, наприклад, в разі катастрофи на станції. Дуже багато обмежень. Не можна збиратися великими групами. Не можна транспорт збирати великими колонами. Це небезпека майже 100% обстрілів».
Окрім того план евакуації населення в зв’язку гіпотетичною небезпекою аварією на ЗАЕС — специфічний. В 50-кілометрову зону заборонено в'їжджати будь-якому транспорту.
«Тобто ми можемо використовувати лише транспорт, який знаходиться тут, — продовжує Багно. — А всі ті ресурси, які знаходяться поза зони, вони чекають там, на підході».
Але поки це гіпотетичні загрози. Нікопольцям достатньо клопоту і з загрозами наявними. Перманенті обстріли. Безперервні повітряні тривоги. Бізнес тут радше виживає, аніж живе. «Велика проблема — експорт нашої сільгосппродукції, — додає Євтушенко. — Аграрний сектор — це десь 30% від загального бюджету».
Зі знищенням торік Каховської ГЕС погода стала більш сухою, вітряною. Можливо все це локальна аномалія цього атипового року.
Євтушенко вважає, що водосховище пом’якшувало клімат, робило його більш вологим. «Зараз ситуація не дуже добра», — визнає він.
Але цього вже не змінити. Те, що все ж таки можна змінити, на це й роблять акцент місцеві активісти, доводячи собі і ворогу, що головний капітал України — це люди.
«Якщо місто спорожніє, то воно стане більш доступним для ворога, — говорить Осика. — Нас від нього відділяє декілька кілометрів. Тому ті люди які залишилися в місті, готові самоорганізуватися, і це позитивне явище».
39-річний активіст керує місцевим дитячим спортивним клубом єдиноборств Кайман, а також займається організацією дитячого відпочинку у таборах в Карпатах. Тобто дбає щоб у його міста з великим минулим було ще більш величне майбутнє.
«Олександре, — неочікуване звертається Осика до журналіста NV. — Єдине, про що вас попрошу, якщо можна, то нехай у вашому матеріалі червоною лінією проходить теза: є люди „всепропальці“, у них всі погані — влада, ЗСУ, які їх не захищають. Ми ж не відносимося до такої категорії. Коли бачимо проблему, намагаємося її вирішити».
