Сьогодні, 20 серпня 2024 року, Верховна Рада України 265 голосами підтримала законопроект 8371 – суттю якого є заборона діяльності в Україні російської православної церкви.
З урахуванням "перехідного періоду", Українська православна церква в єдності з московським патріархатом матиме розірвати цю єдність.
Ця єдність підтверджена висновками експертних комісій, скликаних Мінкультом у 2019 і Держетнополітики та свободи совісті у 2023 роках.
Відповідно навіть до правленого у травні 2022 року Статуту (офіційно, до речі, не оприлюдненого), УПЦ виводить свої "самоврядні права" з грамоти Алєксія ІІ московського 1990 року. А там зазначено, що УПЦ "сполучена із Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою" саме через рпц.
Вселенський Патріарх Варфоломій неодноразово підкреслював, що (цитовано за відповіддю Його Всесвятості сайту "Церкваріум" ще 2020 року):
"… в дусі пастирської чуйності, ми тимчасово терпимо існування українських ієрархів під росією не як місцевих правлячих єпископів, а лише як титулярних або тих, що перебувають (мають резиденцію) в Україні, ієрархів, згідно з каноном 8 І Нікейського собору, сподіваючись, що, волею Божою, вони незабаром об'єднаються з помісною Церквою".
"Об'єднаються з помісною Церквою".
Запам'ятаймо це формулювання, тому що Томос визнає Православну церкву України _автокефальною_ в межах державних кордонів України. Це означає – на цій території не може бути інших православних церков. Жодних і ніяких.
Це не під запис визнають і в УПЦ (мп). Власне, в дискусіях із тими, хто розуміється в канонічному праві, традиціях і звичаях Церкви, адепти УПЦ намагаються виправдатись, чому вони досі мп.
Кажуть, що Помісні церкви відмовились би визнавати самочинну автокефалію УПЦ.
Тому, мовляв, якщо УПЦ мп розірве зв'язки з рпц – вони опиняться у "сірій зоні", не визнані ніким. А далі – натяками: мовляв, краще вже з москвою. Приховуючи чомусь цей факт від прихожан, усупереч закону від грудня 2018 року.
Але повторимось: після Томосу УПЦ (мп) і так у "сірій зоні". Це частина іншої церкви на канонічній території автокефальної ПЦУ. Ніхто не ставить під сумнів статус священнослужителів УПЦ – але церковна приналежність створює колізію, яку треба розв'язувати.
Отут починається видавання УПЦ (мп) і їхніми прибічниками у владних колах бажаного за дійсне.
Вони чекають. Хто на російські танки. Хто на "мір", умовою якого буде "ні армії, ні мови, ні віри" (як ледь не сталося в Стамбулі навесні 22 року).
Хто на "паралельну автокефалію" чи "ставропігію" від Вселенського (попри численні заяви Фанару про неможливість таких варіантів)…
І якщо прихильники перших двох варіантів – невиправні, і повинні б давати пояснення СБУ, то тема "Вселенської юрисдикції" потребує пояснення.
Зараз не бракує фантазій про начебто існуючі перспективи для тих в УПЦ (мп), хто не хоче бути мп, отримати "новий Томос", "окремий екзархат", "власну юрисдикцію" тощо. Притягують начебто "на підтримку" положення Томосу про можливість залучати Вселенського Патріарха для вирішення ключових питань Церкви.
Роблять далекосяжні висновки від імені Вселенської Патріархії (там таким висновкам, певне, дуже здивовані).
Щоб розігнати цей туман, увімкнемо світло.
Вселенський Патріарх має повноваження арбітра та інші унікальні права, засвідчені Вселенськими Соборами. Якби не вони, не було б ані Томосу, ані усіх рішень, які передували його наданню. Саме це і відображене у згаданому положенні Томосу. Дуже подібні положення є і в Томосах інших Помісних Церков.
Але, оскільки Томос визначає ПЦУ як автокефальну Церкву, жодна інша Церква (включно із Константинопольською) мати "юрисдикцій" на території України не може.
Як зазначалося вище, Вселенський Патріарх закликає священництво УПЦ до переговорів із ПЦУ про об'єднання.
Вселенський Патріарх і Мати-Церква завжди виявляють чуйність і готовність прийти на допомогу, посприяти _об'єднанню_ православних.
Саме об'єднанню.
Церковна історія знає чимало прикладів цивілізованого розв'язання подібних питань. Була б воля. Першоієрархи ПЦУ неодноразово і публічно, і в переговорах заявляли про готовність на такі варіанти. От щойно знову звернулися із таким закликом.
Поки що в УПЦ (мп) такі заклики відкидають. Так уже було – в грудні 2018 року. Коли усі священнослужителі мали шанс спів-створити єдину ПЦУ.
До цього закликали і Вселенський Патріарх Варфоломій, і держава на чолі з президентом Порошенком, і численні патріоти всередині самої УПЦ (мп). Спогорда відмовились. "Пшик буде, а не Томос" – казали. А був Томос.
Так і зараз. Для УПЦ (мп), які не бажають відмовлятися від зверхнього ставлення до ПЦУ і застарілої неприязні та ворожнечі, ніхто не буде переглядати основи відносин у православній Ойкумені.
Тому альтернативи переговорам з ПЦУ немає.
І в цьому контексті значення і перспективи закону про заборону діяльності рпц Україні – це прискорення таких переговорів.
Закон наводить чіткі критерії, як визначити спорідненість з рпц – і які є кроки щодо розірвання цієї спорідненості (якщо нема бажання припинити існування в судовому порядку).
Після його ухвалення буде достатньо часу, щоб розпочати переговори з канонічною Православною церквою України про об'єднання.
Форми, шлях, етапи – до визначення представниками церков. За допомоги Церкви-Матері, якщо потрібно.
В се достатньо чітко і логічно. І безальтернативно.
Але вимагає мужнього кроку для нинішнього священицтва УПЦ (мп): відкинути москву і її облуди.
Перестати удавати, що ПЦУ не існує, вона якась "не така"…
Перестати чекати, що "на переговорах з москвою Київ змусять припинити гонєнія".
Перестати вдивлятися у туман, очікуючи, що для них буде винайдено якийсь особливий неканонічний шлях.
Чи почує це УПЦ (мп)? Поки немає видимих ознак.
Уламки опзж в парламенті уже погрожують – судами і "Божими карами".
Телеграм-канали Банкової, замість роз'яснення змісту і значення ухваленого закону, воюють з Порошенком.
Тож для активних громадян попереду дуже важливий час. Закон сам себе не виконає. Спостереження за діями влади і примушення їх до виконання законодавства – необхідна діяльність, яка позбавить УПЦ (мп) ілюзій і сприятиме нарешті об'єднанню українських православних без впливу москви.
